Що сталося в 2014 році під Зеленопіллям?
Колумністи

Що сталося в 2014 році під Зеленопіллям?

Дмитро Вовнянко
Опубліковано
12 липня 2018

Вранці 11 липня 2014 р. терористи ДиРи і артилерія збройних сил Російської Федерації, синхронно, з установок залпового вогню «Торнадо-Г» і «Град» та з 120-мм мінометів завдали удару по табору ЗСУ в районі Зеленопілля.

JPEG - 54.1 кб

Загинули 20 вояків 24-ї механізованої бригади, 9 вояків 79-ї аеромобільної бригади і 6 бійців 2-ї мотоманеврової групи Держприкордонслужби разом з заступником начальника Східного регіонального управління ДПСУ полковником Момотом.

Подія вразила суспільство не менше ніж загибель ІЛ-76 в Луганському аеропорту. Кадри розмазаного табору під Зеленопіллям кочували з видання у видання. Називали якісь фантастичні цифри загиблих.

Великі втрати були зумовлені тим, що підрозділи 24-ї, 79-ї, 72-ї бригад та мотоманеврової групи ДПСУ перебували скупчено у польовому таборі – в наметах. За умови, що знаходилися українські війська між територіями терористів ДиРи і Російською Федерацією, така ситуація виглядала щонайменше дивно. «Генерали віддали солдат на убий за гроші Москви» - заголосили на соцмережах. Можливо?

Те, що злив інформації був – не викликає жодних сумнівів. Офіцери сектору «Д» на той момент неодноразово переконувалися, що десь на рівні штабу АТО хтось ворожить Москві. Але. На той момент вони уже вдало компенсували цей недолік – діяли не чітко за наказами штабу, знаходили альтернативні рішення, тощо. Характерна деталь.

Після розстрілу під Зеленопіллям командир 24-ї бригади був відсторонений від посади, але невдовзі його повернули назад – і цим не збурився не тільки жоден боєць 24-ї, а й навіть жоден Касьянов і Бутусов. Ба більше, у подальших боях полковник Павлюк показував себе як чудовий командир. Саме 24-а 20 серпня біля Георгіївки знищила роту 76-ї російської Псковської дивізії ВДВ. Зараз генерал Павлюк – командувач Оперативного командування «Захід». Тобто, за ним вини ніхто не бачив. Чому ж тоді війська розмістилися у відкритому таборі, не окопавшись?

Перше, що спадає на думку – типове наше нехлюйство, зразка 14-го року. Недосвідчені командири нехтували простішими правилами безпеки – і за це доводилося платити кров’ю. Але й тут не все гаразд. Справа в тому, що 24-а бригада під Зеленопілля прибула з під Слов’янська – вона брала участь в боях біля Ямполя і Закітного та у звільненні Сіверська. Тобто – бойовий досвід солдати і офіцери бригади уже мали. Про 79-у, 72-у і прикордонників якось навіть і говорити незручно – вони з боїв не вилазили з квітня 14-го. Як же вони всі опинилися між двох ворожих берегів у польовому таборі?

Для цього відмотаємо трохи назад і побачимо як частини ЗСУ і ДПСУ взагалі опинилися біля Зеленопілля.

План блокування кордону силами Міністерства оборони був створений ще у квітні 2014 р. Згідно плану частини 25-ї, 79-ї та 72-ї бригад мусили сконцентрувати сили біля Амвросієки, ривком звільнити від терористів Дмитрівку, захопити там переправу на річці Міус і далі просуватися вздовж кордону в напрямку на Зеленопілля та Ізваріне.

Частини які мусили виконувати цю задачу було об’єднані в сектор «Д». На зустріч їм мусила рухатися маневрова колонна з Луганського аеропорту – потрібні сили туди мусили перекинути літаки військово-транспортної авіації. Але. Операція було розпочата із запізненням – через розстріл 10-го блокпосту під Волновахою, з фронту мусили прибрати 51-у бригаду, а на блоки встали бійці 79-ї і 72-ї. Наступ розпочався лише на початку червня. До того часу переправу біля Дмитрівки терористи ДиРи перетворили на повноцінний укріпрайон.

Аби не ув’язуватися в бій, штаб прийняв рішення наводити переправу в іншому місці – біля села Кожевня і водночас захопити висоту Саур-Могила. Саур-Могилу звільнити не вдалося, а біля Кожевні, як з’ясувалося, були круті береги і переправу навести було не можна. Береги «зчесали» танком і переправу навели. 5-рота 79-ї бригади (командир – позивний «Браво», легендарний майор Колейник), маневрова група прикордонників і бійці 3-го полку спецназу переправилися через Міус і рушили вперед. Біля Дібровки українці вскрили засідку бойовиків – на ЗСУ чекали. Грамотна координація у бою дій спецури, десантників, прикордонників і викликаної десантниками авіації (вертольоти МІ-24) дозволила знищити терористів. Українці зайняли висоту, що стала відома як висота «Граніт».

В наступні дні були зайняті висота «Браво» і третя висота біля Дібровки – там розмістився командний пункт 79-ї бригади. Десантники збудували на висотах укріплення. Тим часом десантники з 25-ї бригади закріпилися під Зеленопіллям.

Три висоти і укріплений табір під Зеленопіллям стали вузлом оборони українців у секторі «Д». Треба зазначити, що обстрілювати з території Росії позиції українців почали від самого початку операції. Бойовики заходили на «нуль» або взагалі на українську територію, стріляли по українським позиціям, після чого тікали в РФ. У випадках коли терористи не знаходилися на російській території, українці навіть стріляли у відповідь – подекуди успішно. Сам факт обстрілу з російської території на 11 липня в секторі «Д» уже нікого не дивував.

Проте пересування колон з російської території на цій ділянці припинилося. Доходило до того, що колони терористів підходили до кордону, бачили українські прапори над позиціями і розверталися геть.

Треба було просуватися далі. І події сприяли – 5 липня був звільнений Слов’янськ, ЗСУ скоротила фронт і це дало змогу перекинути в сектор «Д» частини 79-ї і 24-ї бригад. Це, до речі, відповідь на питання, чому ЗСУ не звільняли Донецьк. Слов’янськ показав, незважаючи на чималі припаси, терористи з міста чкурнули. Було очевидно, що оточення вони бояться і при загрозі оточення – дають драла (твердження це справедливе ще й досі). Війська ж сектору «Д» оточували не просто Донецьк – а всю зайняту бойовиками територію, відрізаючи їх від забезпечення з Росії. Проте.

Ситуацію ускладнювало те, що після загибелі ІЛ-76 в Луганському аеропорту, концентрація сил там була припинена і закривати кордон сектор «Д» мусив сам.

«Ахилесовою п’ятою» сектора «Д» було забезпечення. Вантажі доводилося тягати єдиною дорогою біля Маринівки, яка ущент прострілювалася з Саур-Могили та з Росії. Уже тоді вантажі почали скидати з вантажних літаків АН-26 – вузький коридор просто не дозволяв доставляти їх оперативно.

От саме в цей час підрозділи 79-ї, 72-ї, 24-ї бригад і мотоманеврової групи ДПСУ біля Зеленопілля скупчилися у польовому таборі де їх накрили «Гради»… Що ж, трясця, там сталося?

Відповідь на це питання дає волонтер і дослідник Серж Марко у книзі «Хроніка гібридної війни»: «Командуванням було прийняте рішення створити дублюючий маршрут поставок продовольства і боєприпасів, аби не залежати від одного маршруту, водночас відрізавши територію «Л/ДНР» по рубежу Зеленопілля/Новоайдарівка/Красний Луч. Зеленопілля стало стартовою точкою».

Пазл склався. Напередодні обстрілу Зеленопілля, штаб сектору «Д» почав концентрацію сил для ривка силами батальйонних груп трьох бригад в напрямку Красний Луч – Дебальцеве з подальшим виходом на Бахмут (Артемівськ), звільнений від терористів синхронно зі Слов’янськом. Реальний був це план? Відповідь – набагато більш реальний, ніж штурм міста-мільйонника Донецьк. Шлях від Зеленопілля проходив між зайнятими бойовиками Горлівкою і Алчевськом по невеличких містечках, де бойовиків практично не було.

Опір ЗСУ чинити було майже нікому. Ба більше, аби виставити якийсь заслон проти ЗСУ Гіркіну-Стрєлкову (тоді вже «міністру оборони ДНР») довелося б перекидати сили як раз таки з Донецька – і ослабляти його. А це давало ЗСУ уже неабиякі можливості. Крім того установлення контролю над шляхом Бахмут – Зеленопілля відсікав ДНР від ЛНР і замикав банди ДНР в мішку. А як поводилися терористи в умовах загрози оточення – дивися вище. Треба розуміти, що синхронно з виступом з Зеленопілля, наступ почати мусило і групування сектору «С» з району Бахмуту, а там після Слов’янська ще лишалося чимало сил. Судячи з усього, цей фактор і став фатальним, взаємодію двох секторів треба було вирішувати на рівні штабу АТО – отут і стався злив інформації Москві.

Частини 72-ї, 79-ї, 24-ї бригад маневрової групи ДПСУ стояли в польовому таборі тому, що вони готувалися до НАСТУПУ в тил терористам. Бо так поводяться всі армії світу у всіх війнах. Саме в такому ж положенні були радянські війська на Керченському плацдармі, коли їх розмазав Майнштейн.

Напередодні наступу війська завжди найбільш вразливі – вся техніка і особовий склад стягнуті в одне місце у великій кількості, боєприпаси – на ґрунті, в зоні дії ворожої артилерії.

І саме в цей момент Москва і терористи ДиРи (та сама Москва) накрили сконцентровану групу вогнем «Градів». Бригади ЗСУ зазнали значних втрат, у першу чергу у поранених, у техніці і у боєприпасах. Відновлення боєздатності і завезення нових боєприпасів потребувало часу – а його не було. Наступ був зірваний.

Як завжди в цій війні на мережах заревіли всепропальщики. Так само як після Волновахи, родичі бійців 24-ї бригади пікетували військову частини і військомат на місці постійної дислокації – у Яворові, Львівська область. Вони вимагали повернути бійців на батьківщину – на Львівщину. Проте… Цього разу щось пішло не так. 24-а бригада залишилася в секторі «Д» і продовжувала виконувати задачі. Командир бригади був відсторонений від командування, але невдовзі повернутий назад. Сектор «Д» продовжив наступ на Ізварине наявними силами.

А терористи ДиРи згорнули свої операції на інших ділянках фронту і всі сили кинули проти сектору «Д».

Стрєлков-Гіркін і його московські куратори зрозуміли, хто загрожує їм найбільше.

Посилання на сторінку автора статті - Дмитро Вовнянко

Подписывайтесь на наши каналы
в Телеграм https://t.me/coolyanews
Твиттере https://twitter.com/coolyanews
и наше сообщество в Гугл+ https://plus.google.com/communities/115502899737654712166

Інші матеріали автора
Рок-кухарка для України
Що сталося в 2014 році під Зеленопіллям?
Навіщо Тимошенко збиралася їхати в окупований Донецьк в 2014 році?
Хто програє інформаційну війну?
Онищенко топить Тимошенко?